Krasnograd.org.ua

История города

I. БЛЬОВСЬКА ФОРТЕЦЯ - ЦЕНТР
II. КОСТЯНТИНОГРАДСЬКИЙ ПОВТ
1. Соцально-економчний розвиток з 1801 до 1900 року.
2. Под напередодн в роки революц 1905-1907 рк
3. Костянтиноградщина в роки столипнсько аграрно реформи нового революцйного пднесення
4. Встановлення Радянсько влади в повт
5. Повт в перод непу
III. КРАСНОГРАДСЬКИЙ ОКРУГ
V. КРАСНОГРАДСЬКИЙ РАЙОН ПОЛТАВСЬКОГО ОКРУГУ
V. КРАСНОГРАДСЬКНЙ РАЙОН ХАРКВСЬКО ОБЛАСТ
VI. РОКИ СУВОРИХ ВИПРОБУВАНЬ
V. ОКРИЛЕН ПЕРЕМОГОЮ
VIII. СОЦАЛЬНО-ЕКОНОМЧНИЙ РОЗВИТОК КРАСНОГРАДЩИНИ В 60- - 80- РОКИ
IX. НА ШЛЯХУ ДО СУВЕРЕННО НЕЗАЛЕЖНО УКРАНИ

2. Події напередодні і в роки революції 1905-1907 рік

Російська революція 1905-1907 років була явищем закономірним, її неминучість зумовилася соціально-економічним і політичним розвитком пореформеної Росії. Скасування кріпосного права було здійснено в інтересах поміщиків-кріпосників. Феодальні пережитки зберігалися насамперед у землеволодінні і землекористуванні, в політичній системі країни. На початку XX ст. надзвичайно загострився конфлікт між капіталістичними виробничими відносинами, що розвивалися в промисловості і все глибше проникали в сільське господарство, і пережитками кріпосництва, які не були ліквідовані в пореформеній Росії. Цй суперечність - основна причина першої російської революції. „1861 рік, - відзначав В. І. Ленін, - породив 1905" (Повне зібрання творів, т. 20, с. 167).

Всі суперечності капіталістичного розвитку посилилися в епоху імперіалізму. Однією з ознак імперіалізму е боротьба за переділ уже поділеного світу. імперіалістичною війною була англо-бурська, яка розпочалася у 1899 році. Добровільним учасником ції війни був уродженець Костянтиноградського повіту молодший офіцер Покос Юрій Якович, відомий пізніше письменник під псевдонімом Будяк. На прохання Покоса Ю. Я. бури залишили живим (всіх полонених вбивали) полоненого англійського військового журналіста. Як виявилося пізніше, той полонений був Уінстон Черчіль. Закінчилась війна перемогою англійців. Тоді попав у полон Юрій Якович. Вдячні батьки У. Черчіля за свої кошти влаштували Ю. Я. Покоса навчатися в англійському університеті.

Не зважаючи на порівняно швидкий розвиток промисловості, Росія залишалася економічно відсталою країною, де панувало велике поміщицьке землеволодіння. Зокрема, 1905 року, на Україні 31 тисяча поміщиків мала понад 10 млн. десятин землі, тобто на одне дворянське володіння припадало в середньому понад 330 десятин землі; тим часом як 3 млн. селянських дворів мали 20 млн. десятин землі, або в середньому 6,7 десятин на двір.

В Полтавській губернії, що включала в себе і Костянтиноградський повіт, на початку XX ст. поміщикам належало 60 процентів усієї землі; 17 процентів селян зовсім не мали її. З розвитком капіталізму в Костянтиноградському повіті процес зубожіння селян дедалі зростав. Малоземельні селяни змушені були найматися в поміщицькі й куркульські господарства, йти в кабалу за оренду землі або відходити на промисли.

В. І. Ленін у праці „До сільської бідноти" писав: „Багаті селяни не тільки купують землю навічно, але вони ж найбільше наймають землі і на роки, орендують землю. Вони одбивають землю у сільської бідноти, наймаючи великі ділянки. Ось, наприклад, по одному повіту Полтавської губернії (Костянтиноградському) було підраховано, скільки землі орендували багаті селяни, і що ж виявилося? Таких, хто орендував по ЗО і більше десятин на двір, було зовсім мало, всього по два двори з кожних 15 дворів. Але ці багатії забрали в свої руки половину всієї найнятої землі, і на кожного багатія припадало по 75 десятин орендованої землі". (Повне зібрання творів, т. 7, стор. 147).

Ціна за оренду десятини землі в той час була дуже висока - в середньому 21 крб. 72 коп. Обробіток землі в селянських господарствах вівся застарілими способами; орали дерев'яним плугом, боронували дерев'яними боронами, сіяли вручну, хліб косили косою з грабками, а молотили в більшості випадків ціпом або котком. Віяли зерно з коробки на вітру, або перелопачували, остаточно очищали від насіння бур'яну на великому решеті. Добрив примінялось дуже мало. Через це врожаї були дуже низькі і хліба не вистачало. („Революционные события 1905-1907 рр. на Полтавщине", Харьков, 1957 год).

Тяжке становище селян ще погіршало внаслідок неврожаю 1901 року. Навесні наступного 1902 року селяни залишилися зовсім без хліба, без корму для худоби. Не маючи змоги засіяти свої ділянки землі, селяни ряду сіл Костянтиноградського повіту поставили перед місцевими органами влади і поміщиками вимогу: відпустити їм на сівбу необхідну кількість зерна. Селянам зерна на посів ніхто з поміщиків не дав і вони вирішили взяти його самочинно. Цілими селами вирушили вони в поміщицькі економії і розбирали зерно, картоплю, сіно і інше майно поміщиків.

Третього квітня селяни господарювали в Кирилівському управительстві економії герцога Мекленбург-Стреліцького. В дні селянського повстання в Костянтиноградському повіті було розгромлено 38 поміщицьких садиб.

В ніч проти 29 березня 1902 року п'ять батальйонів піхоти на чолі з полтавським губернатором А. К. Бельгардтом вирушили в Костянтиноградський повіт. Царські кати учинили жорстоку розправу над повсталими селянами, їх катували так, що багато з них по кілька місяців лежали в ліжку, їх судили й засилали на каторгу, на них було накладено великий штраф.

Після масових екзекуцій 254 селян Костянтиноградського повіту було притягнено до суду. За указом царя Миколи II селян Полтавської і Харківської губерній примусили заплатити поміщикам контрибуцію в розмірі 800 тисяч крб. Суд над селянами був настільки жорстоким, що газета „Искра" назвала його „шемякіним" судом. („Искра" № 27 від 1 листопада 1902 р.).

Селянське повстання 1902 року було придушене, тому що це було повстання несвідомої маси без ясних політичних вимог, тому що у селян не було ще союзу з робітничим класом.

В січні 1905 року піднявся на революційну боротьбу робітничий клас Росії. Почалася перша російська революція. Слідом за робітничим класом піднялося селянство Росії, різних губерній України. На Костянтиноградщині першими піднялися на боротьбу селяни, з якими так жорстоко розправився царський уряд в 1902 році. Селянська біднота Полівки, Кирилівки, Хрестища вивозила з поміщицьких економій зерно та інвентар, забирала сіно, рубала ліс, встановлювала ціну на оренду землі.

Найбільшими промисловими підприємствами Костянтинограда на початку XX ст. були парові млини Кричевського, Білого, Марголіна, Ірхіна, Фрідланда, Саворні, шкіряні заводи Ломберга і Клозе, друкарня Іцковича. На цих підприємствах панувала жорстока експлуатація: робітники працювали по 12-14 годин на добу в тяжких умовах, а одержували мізерну зарплату. Особливо визискували підприємці робітників-підлітків. 0. А. Соболевський, який напередодні першої російської революції працював учнем в друкарні Іцковича, а при радянській владі став директором тієї ж друкарні, згадує: „Хазяїн не тільки примушував нас працювати в друкарні, але й часто посилав на інші роботи до себе додому. Нам, колишнім учням, доводилося доглядати дітей, ходити в крамницю, рубати дрова. Заробіток був такий, що іноді й на хліб не вистачало". (Райгазета „Зоря", 20 жовтня 1957 року).

За прикладом передових робітників Москви, Петербурга, Харкова, Полтави і інших міст в революційний рух втягувались все нові й нові маси трудящих. В Костянтинограді до робітників промислових підприємств приєдналися торговельні службовці, які працювали без вихідних днів. В них виникла думка створити професійну спілку. Як згадував один із службовців А. Г. Аверін, керівництво профспілки почало свою діяльність з вимоги встановити вихідний день. Перелякані революційними подіями, хазяї змушені були погодитись на те, щоб у неділю продавці працювали по три години замість дванадцяти. А коли хазяї намагалися обійти цю угоду, члени профспілки силою почали зачиняти крамниці.

Велику роль у зростанні революційних настроїв трудящих Костянтиноградського повіту відігравала газета „Искра".- її агенти доставляли революційну літературу в повіт, пересилали її в інші губернії.

У Полтавському облдержархіві зберігаються матеріали, що розповідають про діяльність членів Костянтиноградської групи російської соціал-демократичної робітничої партії С. Йоффе й А. Гомельського: „Під час обшуку 16 січня 1907 року у них на квартирі було знайдено понад 165 однойменних прокламацій, оригінали рукописних закликів злочинницького характеру, протоколи засідань товариства яке присвоїло собі назву „Костянтиноградські групи російської соціал-демократичної_партії" і тому подібні документи, які безсумнівно підтверджують приналежність Иоффе і Гомельського до названої групи".

Про А. Гомельського у звинувачувальному донесенні прокурору Полтавського окружного суду говориться: „... брав активну участь у діяльності тієї ж „Костянтиноградської групи" товариства, в другій половині грудня 1906 року був на засіданнях Полтавської губернської конференції як делегат від названої групи, їздив в інші міста імперії у „партійних справах", де вступав в особисті безпосередні зносини з учасниками місцевих таємних організацій товариства, в місті Сумах Харківської губернії, між іншим, влаштовував „масовки", надсилав у „Костянтиноградську групу" різноманітні злочинницькі видання й оригінали таких для розмноження в таємній друкарні".

У листопаді 1905 року в повіті піднялася нова хвиля селянського руху. Якщо в 1902 році селяни громили поміщицькі маєтки, то тепер у їх виступах з'являються риси політичного характеру. Відбився вплив більш організованої боротьби робітників та агітації соціал-демократів. Наприклад, в Наталиному, Попівці та інших населених пунктах селяни вимагали терміново ліквідувати поліцію, скасувати смертну кару, звільнити усіх борців за народні права, відібрати у поміщиків землю і передати її селянам, запровадити, безплатне навчання дітей в школах.

У телеграмі від 2 грудня 1905 року полтавський губернатор повідомляв, що в економіях Костянтиноградського повіту зупиняють заводи, залишають власників без прислуги, худобу без догляду. Із донесення старшого фабричного інспектора Полтавської губернії Краузе про аграрний рух в Костянтиноградському повіті дізнаємося: „В хуторі Абазівка натовп селян змусив власницю видати 200 крб. на тій підставі, що „майно власниці зроблено руками селян...

... В одній з волостей Костянтиноградського повіту селяни, зневажаючи установи сільської влади, призначили залежних лише від них старшин".

З великих промислових центрів країни царський уряд висилає так званих „неблагонадійних" в глухі місця, в тому числі і в Костянтиноград. Серед них студент Київського ветеринарного інституту, відомий під іменем товариш Костя. Політичні засланці мали великий вплив на зростання класової свідомості трудящих повіту. Вони виступали з промовами на мітингах робітників, селянських сходках. 26 грудня 1905 року товариш Костя виступав у Народному домі (нині кінотеатр „Робітник") на мітингу, який відбувся з ініціативи більшовиків. Його виступ продовжувався три години. Говорив він про завдання соціал-демократичної партії, про організацію профспілок, закликав до боротьби проти царизму. Костянтиноградський справник хотів заборонити його виступ, але на вимогу народу він відбувся. У своєму виступі товариш Костя критикував Костянтиноградського попа Щетинського, який закликав до смиріння, вірити начальству і не слухати різних „пройдисвітів-агітаторів і студентів - ворогів царя, віри і вітчизни".

У січні 1906 року на книжковому складі у Костянтинограді була знайдена брошура В. І. Леніна „ Аграрне питання і „критики" Маркса". Побоюючись революційного друкованого слова, учасники засідання повітових дворянських Земських зборів прийняли рішення закрити книжковий склад. І це тоді, коли тільки в 1904 році на одному із засідань земства стояло питання про відкриття книжкового магазину при складі, бо на всій великій території повіту не існувало жодного, де б населення могло купити собі книжку. Але друковане слово доходило до народу. У своєму таємному рапорті приставу Костянтинограда в лютому 1906 року око-поточний наглядач Сахновщини повідомляв, що на станції Костянтиноград невідомими розповсюджувалась брошура „Чого хочуть люди, які ходять з червоним прапором". У вересні міщанин Парицький був взятий під стражу за розповсюдження в залі Народного дому „Марсельєзи" і „Варшав'янки".

Влітку 1906 року в центрі Костянтинограда поліція і козаки вчинили жорстоку розправу над робітниками й селянами, які слухали голосну читку газети „Колокол". Про цю сутичку Костянтиноградський справник Кравчинський доносив прокурору Полтавського окружного суду слідуюче: „1906 года июня 11... Сего числа около 10 часов утра на базаре собралась большая толпа народа. Толпа слушала чтение газеты „Колокол", которую читал житель с. Песчанки некоторый Савинов.

Толпа запрудила всю улицу, слушая чтение газеты. Базарный чиновник око-лоточный надзиратель фон-Виксен предложил толпе разойтись, но толпа набро-силась й стала бить, говоря, что он запрещает читать газету. К нему на виручку подбежали находившиеся на базаре полицейский надзиратель Сиротин й старший городовой Харченко, но они были побиты й все троє едва спаслись. После зтого толпа ринулась к полицейскому управлений й подняла страшный шум. Я вышел к толпе, чтобы узнать причину волнения й успокоить ее. Толпа окружила меня й кричала, не давая мне говорить. Видя бесполезность разговоров, я по-вернулся й стал уходить, но кто-то сзади сильно ударил меня в затылок, после чего на меня посыпались удары. Я был сбит с ног й только благодаря подбежав-шим казакам й околоточному надзирателю Брезинскому мне удалось под их прикрытием уйти от разьяренной толпы к выстроившемуся возле полицейского управления отряду казаков конно-полицейской стражи. Толпа не унималась. Она бросилась к строящемуся напротив полицейского управления зданию про-гимназии, где сложены кирпичи, й забросала стражу камнями. Казаки дали не-скопько выстрелов вверх, но зтим только еще больше разьярили толпу, все бли-же й ближе надвигавшуюся на полицейское управление й казначейство. Ввиду явной опасности от сыпавшихся на меня й стражу града камней, казахи выстре-лили в толпу, причем был убит один й два ранено. Толпа тогда бросилась назад, но не прекращала враждебных действий. Казаки бросились в атаку й толпа раз-бежалась. На подкрепление было вытребовано из казарм две роты Севского полка, которые й составили охрану присутственных мест. Около 2-х часов дня толпа рассеялась. Тем не менее, настроение в городе й окрестных селах весьма тревожное, почему необходимо усилить войска присылкой еще двух рот того же Севского полка.

Уездный исправник Кравчинский" (Госархив Полтавской обпасти, ф. 138, л. л. 3-4 Оригинал).

Наступного дня відбувся багатолюдний похорон. Ховали загиблих з революційними піснями. У багатьох учасників похорон були червоні стрічки.

Пробою революційних сил, нелегальної роботи в Костянтинограді, були маївки. Одна з них, найбільш організована, відбулася 1 травня 1907 року в гаю біля хутора купця Таранова. У Костянтиноградській друкарні Іцковича нелегально були віддруковані звернення до робітників і революційні прокламації. На мітингу виступили полтавські більшовики. Вони говорили про необхідність активізувати революційні виступи, закликали сміливіше поєднувати боротьбу за поліпшення умов праці з політичною боротьбою.

Про цю маївку поліція дізналася лише наступного дня. Маївка 1907 року в Костянтинограді була одним з останніх політичних виступів. Після цього почалися провали і арешти. Були арештовані керівники Костянтиноградської соціал-демократичної" групи А. Г. Аверін, С. М. Йоффе, А. А. Гомельський. В 1908 році Харківська судова палата засудила А. Г. Аверіна до 10 років каторжних робіт, а С. М. Йоффе і А. А. Гомельського на довічне поселення в Красноярському краї. '

Костянтиноградські соціал-демократи і в засланні не припиняли революційну діяльність. В 1917 році А. Г. Аверін став активним борцем за встановлення Радянської влади в Іркутській губернії'. Пізніше по завданню партії він працював у Семипалатинській Надзвичайній Комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем. С. М. Йоффе в 1917 році став одним з організаторів Єнісейської Ради робітничих і солдатських депутатів. Загинув він від рук білогвардійців. „Десятого травня 1919 року колчаківцями були розстріляні в Красноярську 9 більшовиків, у тому числі улюбленець Єнісейської парторганізації С. М. Йоффе". (Газета „Єнісейська правда" за 22 листопада 1967 року). В Єнісейську є вулиця, яка носить ім'я Семена Йоффе - голови Єнісейської Ради.

Революція 1905-1907 років зазнала поразки, але кров, пролита народом, була не марною. Вона завдала могутнього удару по самодержавству.