Krasnograd.org.ua

История города

I. БЛЬОВСЬКА ФОРТЕЦЯ - ЦЕНТР
II. КОСТЯНТИНОГРАДСЬКИЙ ПОВТ
1. Соцально-економчний розвиток з 1801 до 1900 року.
2. Под напередодн в роки революц 1905-1907 рк
3. Костянтиноградщина в роки столипнсько аграрно реформи нового революцйного пднесення
4. Встановлення Радянсько влади в повт
5. Повт в перод непу
III. КРАСНОГРАДСЬКИЙ ОКРУГ
V. КРАСНОГРАДСЬКИЙ РАЙОН ПОЛТАВСЬКОГО ОКРУГУ
V. КРАСНОГРАДСЬКНЙ РАЙОН ХАРКВСЬКО ОБЛАСТ
VI. РОКИ СУВОРИХ ВИПРОБУВАНЬ
V. ОКРИЛЕН ПЕРЕМОГОЮ
VIII. СОЦАЛЬНО-ЕКОНОМЧНИЙ РОЗВИТОК КРАСНОГРАДЩИНИ В 60- - 80- РОКИ
IX. НА ШЛЯХУ ДО СУВЕРЕННО НЕЗАЛЕЖНО УКРАНИ

II. КОСТЯНТИНОГРАДСЬКИЙ ПОВІТ

ПОЛТАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

1. Соціально-економічний розвиток з 1801 до 1900 року.

В жовтні 1801 року Малоросійська губернія розділена на дві: Чернігівську і Полтавську. З цього часу Костянтиноград - повітовий центр Полтавської губернії.

На початку XIX ст. в місті сформувався штаб повітової адміністрації. До його складу входили: городовий, казначей і 4 рахівники, 2 бургомістри і 4 ратмани, що складали міський магістрат, міська Дума, Сирітський і Словесний суди. В 1803 році, замість Магістрату, який відав справами купців і міщан, створена Ратуша.

Місто поволі зростає. За відомостями Костянтиноградської Ратуші 1804 року в місті проживало 1422, в повіті 34734 мешканці, нараховувалось 368 вітряків, водяних млинів 16, 34 кузні, один пивний завод, 35 винокурень, 121 котел для винокуріння, 8 кінних заводів, 2 заводи шльонських овець. Основне заняття селян - землеробство. Становище трудящих міста й села було дуже тяжке. І щоб прогодувати сім'ю, багато чоловіків ішли на заробітки в різні міста Росії, ходили в Крим по сіль, на Дон і до Азовського моря по рибу. („Труды Полтавскои Ученой Архивной Комиссии" 1915 год,

випуск 13-й, стр. 95-97).

Міністерство внутрішніх справ Росії, турбуючись про виробництво сукна для армії, у 1809 році викликало з-за кордону суконщиків. Вони прибули з Моравії, Богемії, Баварії. Колоністи були поселені у Полтаві, Кременчуці і Костянтинограді. Міністерство обрало для колоністів Полтавську губернію тому, що тут добре було розвинене вівчарство. Про це добре знав Міністр внутрішніх справ князь О. Б. Куракін, колишній перший малоросійський губернатор.

В Костянтинограді керував влаштуванням колонії повітовий маршал М. В. Балясний. Будівництво здійснював підрядчик валківський міський голова, купець третьої гільдії Григорій Крамаренко. До приїзду колоністів було збудовано 40 будинків. Влітку 1809 року в Костянтиноград прибули 41 сім'я (218 чоловік) ткачів. З самого початку 3 будинки, призначені для колоністів, незаконно зайняли костянтиноградські чиновники. Кожна сім'я одержувала, за рахунок казни, ткацький станок, необхідний інструмент і вовну. Працювала кожна сім'я в окремому будинку і повинна була здати державі за рік 18 половинок (720 аршин) сукна. Після вирахування за вовну, колоніст одержував від держави 52 копійки за аршин. Якщо врахувати витрати на масло та ремонт інструменту, ткачам залишалося дуже мало. Колоністи потрапили в таке тяжке становище, що вони не знали куди їм подітися. Ткачі весь час просили про збільшення їм зарплати або видачі матеріальної допомоги. Тих колоністів, які таємно йшли до Полтави зі скаргою на костянтиноградську адміністрацію, повертали з півдороги і били батогами.

З 1818 року кожен колоніст став самостійним ремісником, виробляв сукно з своєї вовни і продавав його по 1 крб. 50 коп. за аршин. Всі сім'ї одержали по 5 десятин землі й обзавелися господарством. У 1867 році в Костянтиноградській колонії залишилося 57 колоністів, з них лише 27 чоловік займалися виробництвом сукна. 31 грудня того року, за вказівкою Полтавського губернатора М. О. Мартинова, Прикази колоній (їх було три - Полтавський, Кременчуцький і Костянтиноградський) і Комісія в справах колоній були ліквідовані. Кожен колоніст одержав право вільного вибору заняття і місця проживання.

У 1810 році в Костянтинограді вже було 358 будинків і проживало 1680 мешканців. Крім того в місті кожного року було 20 тисяч приїжджих. („Труды Полтавской Ученой Архивнои Комиссии", випуск 10, стр. 97-215).

В статистичних записках візитатора Харківської учбової округи І. Ф. Тимковського про Костянтиноградський повіт читаємо: „Из священников во всем здешнем повете ни один обучением детей не занимается". З цього виходить, що в Костянтиноградському повіті не було жодної школи. А храмів божих, збудованих за рахунок селянських коштів, було 39. В них вели службу 41 священик і 53 інших церковних служителів.

З дозволу третього малоросійського генерал-губернатора князя М. Г. Рєпніна 1816 року у місті відкритий перший навчальний заклад - повітове училище. Доступ в нього для бідних був закритий. Наприклад, в рік його відкриття з 17 учнів навчалося 15 дітей дворян, один учень з міщан і один син заможного селянина.

1834 року відкрито церковно-приходське училище. В 40-их роках їх було в повіті 6.

У 1846 році в місті збудовано для німецьких колоністів молільний будинок (кірху). Школа ж для дітей колоністів знаходилася в будинку вдови Доротеї Пецольт. Це був звичайний будинок для однієї сім'ї. У цій школі, як і в інших початкових школах, основним предметом був „Закон божий", крім того вчили читати й писати.

У Костянтиноградському повіті не приділялось достатньої уваги охороні здоров'я трудящих. На півдні повіту на березі річки Орелі в маєтку поміщика С. М. Кочубея Дубові Гряди і в сусідньому маєтку, який належав поміщиці Н. С. Ковалевській були знайдені джерела мінеральної води. У вересні 1804 року Костянтиноградський комісар Миргородський 8 пляшок води відправив малоросійському губернатору 0. Б. Куракіну. Після аналізу встановлені високі лікувальні властивості води. З багатьох губерній сотні людей приїздили і приходили пити мінеральну воду. На прохання С. М. Кочубея, лікар Адам Новак написав інструкцію про вживання води. Проходили роки, та царський уряд не тільки не відкривав санаторії, а навіть не потурбувався, щоб збудувати для хворих хоч яку-небудь споруду. Тільки й додумалась поміщиця Н. С. Ковалевська брати за кварту води 2 копійки. (Й. Ф. Павловский „О минеральных водах в Конграрском уезде" 1915 год, Издание Полтавской Ученой Архивной Комиссии, выпуск 12-й).

У 1810 році в Костянтинограді з населенням 1680 чоловік відкрито лікарню на 10 ліжок, лікування в якій було платним. Бідним людям, при захворюванні, допомогу надавали костоправи та знахарі.

У червні 1812 року без оголошення війни французькі війська під командуванням Наполеона Бонапарта форсували річку Німан і почали похід на Москву. Відсутність підготовлених резервів змусили царя Олександра і звернутися до народу. Він підписав маніфест про скликання народного ополчення. На Лівобережній Україні було сформовано 15 козачих полків. Полтавська губернія виставила в ополчення 26 тисяч чоловік. Активну участь у створенні ополчення прийняв Костянтиноградський повіт: було зібрано 9550 карбованців грошей, крім того передані для ополчення гармати. В працях Полтавської Вченої Архівної Комісії читаємо: ,,Кременчугский гражданин Пономарев принял на свой счет починку й исправление орудий „в знатном количестве", хранившихся в Константинограде".

Брат власника Циглерівки генерал К. 0. Ламберт за участь у Вітчизняній війні 1812 року нагороджений багатьма орденами і золотою зброєю. Після війни жив у Циглерівці. Тут у 1843 році, помер і похований.

Полтавському губернатору неодноразово нагадувалось про необхідність створити герби міст Костянтинограда і Кобиляк. В своїй відповіді Міністерству внутрішніх справ губернатор писав, що в цих містах не відшукується яких-небудь фактів і справ, які могли б лягти в основу гербів. Не одержавши проектів гербів цих міст, Герольдія сама приступила до їх виготовлення. Герб Костянтинограда затверджений царським указом у квітні 1842 року. На ньому зобразили Більовську фортецю, а біля її стін - татарина з шаблею. (В. В. Румянцева „Эмблемы земель й гербы городов Левобережной Украины периода феодализма", стр. 104—106).

Тоді вже, коли Костянтиноград мав свій герб, до нього завітав у гості великий чародій слова Микола Васильович Гоголь. У 1775-1777 роках Більовська фортеця була центром Азовської губернії. Тут же знаходилася резиденція губернатора князя Черткова, якому Катерина II подарувала три тисячі десятин землі на лівому березі Берестової. Будучи вже катеринославським намісником князь Чертков віддав свою вихованку Катерину за свого ад'ютанта секунд-майора Власа Лукича Ходоревського і відписав їй на посаг - оті три тисячі десятин землі понад Берестовою. Тут на березі степової річки, біля невеликого поселення Фе-дорівки, молоде подружжя заснувало маєток Власівку. У них народилося троє дітей: Марія, Катерина та Микола. Старша дочка Марія Власівна вийшла заміж за костянтиноградського міського Голову Кіндрата Кованька. Микола в 17 років одружився з полтавською красунею Катериною Косяревською - рідною сестрою матері М. В. Гоголя. Отак костянтиноградці і поріднилися з Гоголем. Отож у своєї тітки Марії Власівни в Костянтинограді та двоюрідної сестри Марії Миколаївни Синельникової у Власівці з 22 по 29 травня 1851 року і гостював Микола Васильович. (Академічне видання творів М. В. Гоголя. Том 14).

В середині XIX століття територія Костянтиноградського повіту становила 4353 квадратних верст, а в господарському обчисленні 496242 десятини. На півночі і сході повіт межував з Харківською губернією, на півдні з Катеринославською. Природним рубежем з цими губерніями була річка Орель. Сусідніми повітами на заході були Кобелякський та Полтавський.

Через рівнинні, місцями підвищені і хвилясті степи Костянтиноградського повіту протікали ріки: Багата, Берестова з притоками Берестовенька і Вшива;

Орчик з притоками Ольховатка, Ланна і Піщанка, Кума і Педашка; Суха-Липянка з притоками Мокра-Липянка і Нехвороща; Ладиженка, Лисичя, Мокрий-Тагамлик, Сухий Тагамлик і Солока. Всі ріки вливалися в Орель, яка несла води в Дніпро.

На території повіту проживало 107000 чоловік - 53 тисячі ревізських душ чоловічої статі і 54 тисячі жіночої, в тому числі:

дворян потомственних - 337

дворян особистих -154

священне-і церковнослужителів - 432

різночинців і

обер-офіцерських дітей - 94

іноземців -109

відставних низчих чинів - 303

почесних громадян - 2

купців - 102

податних станів -51391

поміщицьких селян -28101

козаків - 454

Для козаків була встановлена форма: мундир темнозеленого кольору з червоною випушкою на воротнику і обшлаг з білим пробором. Офіцери мали на плечах срібні еполети по чинах. Зброю постачала казна: шабля з портупеєю, ладунка патронна і один пістоль. На службу брали козаків віком від 20 до 40 років. Коней поставляли дворяни: на 108 душ "селян - одного коня з усім спорядженням.

Всіх поміщицьких маєтків у повіті було 382. Найбільшими серед них були володіння поміщика Базилевського, графа Ламберта, графині Розумовської. В середньому в Костянтиноградському повіті на одну ревізську чоловічої статі душу постійних мешканців припадало 9,5 десятин землі.

На території повіту були населені пункти: 1 місто, 2 містечка, 178 сіл, 32 хутори і 8 слобід. Серед них більш населеними були місто Костянтиноград, містечко Карлівка, села Варварівка, Старовірівка, Берестовеньки, Парасковія, Петрізка, Мала-Перещепина, Нехвороща.

Широкі степи Костянтиноградського повіту були покриті багатими пасовищами і сприяли розведенню великої рогатої худоби, коней, овець. Силою і красою виділялась робоча рогата худоба валахської породи в маєтках графині Розумовської (Карлівка), поміщиків Дьякова (с. Максимівна), Мілорадовича (с. Буч-ки), графа Ламберта (с. Циглерівка). Привертали увагу отари тонкорунних овець в маєтках графа Ламберта та графині Розумовської. За статистичними даними 1846 року в повіті нараховувалось 300 тисяч овець. Велике господарське значення мали кінні заводи графині Розумовської, графа Ламберта, Мілорадовича, Левченка.

Коні селян-однодворців, які походили від кримськотатарських жеребців і великоросійських кобилиць, відзначалися великою силою, витривалістю в погоні й красотою в упряжці. На таких конях селяни-візники 90 верст проїздили за 8 годин.

Обробіток землі малоросіяни здійснювали важким плугом, волами, а переселенці з великоросійських губерній - сохою, одним конем. Тучні чорноземи і на ділянках оброблених сохою давали добрий урожай пшениці і жита. Овес і гречка після сохи родили краще ніж після плуга.

Бджільництво в Костянтиноградському повіті становило окрему галузь господарства. Система бджільництва була пасічною.

Продаж коней, рогатої худоби, овець, шкір, овечих смухів, хліба, хлібного вина, крупчастої муки, виготовленої на млинах Костянтинограда, селянських поясів і шерстяних тканин, виготовлених селянами-однодворцями, складали предмет місцевої торгівлі і промисловості. Значну кількість ярової пшениці та льняного насіння закупали купці з Бердянська і Херсона. Озиму пшеницю з повіту постачали на крупчатні млини в Харківську і Катеринославську губернії, а також Полтавський та Кобилякський повіти і частково в місто Костянтиноград. У Костянтинограді в середині XIX ст. відбувалось 5 ярмарків, ще по одній-дві в окремих слободах та містечках. Майже весь хліб та інші товари продавалися на ярмарках Костянтиноградського повіту купцям-перекупщикам, які приїздили з інших губерній.

В селах Берестовеньки і Старовірівка зібрані червеці (комахи) селяни використовували для пофарбування червоним кольором шерстяних тканин і хусток. Крім того використовували корінь рослини кермек для дубління шкір. Рослина ця була поширена в північній частині повіту.

В Костянтиноградському повіті нараховувалось 14 винокурних заводів, які виробляли за рік 250 тисяч відер хлібного пінного вина.

На цукровому заводі графа Ламберта в селі Дмитрівка вироблявся цукор пісок і рафінад.

Найбільший пивоварний завод знаходився в містечку Карлівка, в маєтку графині Розумовської. В цьому ж маєтку були свічко-сальний і свічко-восковий заводи.

В містечку Карлівка і в селі Максимівка у поміщика Кандиби працювали шкіряні заводи. В цих маєтках були і суконні фабрики, по одній у кожному.

На середину XIX століття в Костянтинограді проживало 2289 чоловік, було 2 кам'лні храми, 4 цегляні будинки і 326 дерев'яних. В Костянтиноградському краєзнавчому музеї збереглися плани міста за 1841 і 1850 роки, на яких позначені квартали і вулиці. Квартали чотирикутні, вулиці прямі й широкі. Місто прикрашав Казенний сад з могутніми дубами, каштанами, шовковицею та плодовими деревами. У саду знаходився розсадник фруктових дерев і школа бджільництва.

В місті були всі повітові присутственні місця (урядові установи), поштова контора, управління державного майна.

У Костянтинограді було 5 крупчатних млинів і 4 салотопних заводи. Більша частина мешканців міста і в середині XIX ст. займалася хліборобством. В місті було ЗО купців, всі 3-ої гільдії. Через місто пролягало дві великі дороги; з Полтави і друга з Харкова в напрямку Катеринослава, Крима і Бердянська. Проїзд поштовий і транспортний на протязі року був безперервний, а в літній час проходило через місто біля 70 тисяч чорноробочих людей в Новоросійський край, в Крим і Ставропольську губернію на заробітки і назад поверталися тим же шляхом. Але в місті не було жодного готелю, ні однієї харчевні, ні одного постоялого двора з усім необхідним для проїзджих. „... Й нередко проходящие й проезжающие, выходя или выезжая из Константинограда, ропщут на равнодушие жителей к их аппетиту". (Н. Арендаренко .. •'• -.писки о Полтавской губерния" часть III, стр. 256).

Для проїжджих у місті був лише один постоялий двір без ніяких засобів для задоволення потреб. „А в Константинограде нам пришлось самим й виводить лошадей из конюшни й запрягать, й мы уехали оттуда, даже не заплатив прого-нов. Причина тому - полное отсутствие людей на станции" - читаємо в книзі Сергєєва-Ценського ..Севастопольская страда" (Книга 1-2, стор. 284).

В першій половині XIX ст. в повіті завершується процес закріпачення селянства. Основна маса сільського населення попала в кріпосну залежність, а невелика кількість вільних селян за різні борги потрапила в кабалу поміщиків Д'якова, Паскевича, Левченка, Лук'яновича і інших. Лише графи Карл і Яків Ламберти мали 4000 селян-кріпаків. Їх маєток знаходився в Циглерівці (тепер Соснівка). („Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии", выпуск 7, стр. 143).

Наприкінці 50-х років XIX ст. у Росії склалося вкрай напружене становище, яке загрожувало завершитися революційним вибухом. Кримська війна загострила соціальні суперечності. Феодально-кріпосницький лад зжив себе. Підневільна праця кріпаків була малопродуктивною, гальмувала розвиток виробництва. З кожним роком зростала кількість селянських виступів.

Особливо тяжке становище селян було в Карлівській волості Костянтиноградського повіту. Землею цієї волості володіли по черзі члени графських та князівських родин. Ще тоді, коли будувалась Українська оборонна лінія, в 30-і роки ХVІІІ століття, ними заволодів президент Військової колегії Уряду Росії, генерал-фельдмаршал, граф Бургард Крістоф Мініх.

Після падіння Мініха в 1742 році його маєток перейшов у казну, а незабаром імператриця Єлизавета Петрівна пожалувала його графу О. ґ. Розумовському. Потомки Розумовського володіли цим помістям більше ста років.

У 1849 році помістя перейшло до великої княгині Олени Павлівни. Вона мала тісні зв'язки з урядовими колами і знала про підготовку реформи ще тоді, коли селянське питання обговорювалося у створеному царським урядом спеціальному Секретному комітеті. За два роки до реформи княгиня звільнила селян від кріпосної залежності, але із 100 тисяч десятин землі виділила їм 32,5 тисячі. („Труди Полтавської Вченої Архівної Комісії", випуск 7, стор. 143).

„Маніфест" про скасування кріпосного права був підписаний 19 лютого 1861 року. Поміщики зберігали власність на всі землі, що належали їм. Селяни отримували особисту свободу і право вільно розпоряджатися своїм майном. За садибу і польові наділи вони повинні були вносити викуп. Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. В Південній і Лівобережній Україні поміщики відрізали в селян 1 млн. десятин землі. В результаті селянської реформи тільки на Україні близько 220 тисяч „ревізьких душ" було обезземелено.

Маломаєтним дворянам викуп за селян сплачував царський уряд. До маломаєтних відносилися ті, у кого було не більше 21 душі селян. Для цієї акції по „высочайшему повелению" 25 січня 1865 року було асигновано 5 мільйонів карбованців сріблом.

Таких маломаєтних господарів у Костянтиноградському повіті було 134. Вони за 676 ревізьких душ одержали від уряду 14872 карбованці. Ці селяни одержали волю без земельних наділів і перейшли в розряд державних. (Павловський „К истории полтавского дворянства 1802-1902 годы. Т. 2. стор. 75-76, видання 1907 г.).

В Красноградському краєзнавчому музеї зберігаються документи, які свідчать про характер селянської реформи: за станом на 1888 рік в Костянтиноградському повіті 933 двори мали наділи менше однієї десятини на ревізьку душу, 2458 дворів мали по одній-півтори десятин. В той же час у повіті налічувалося 43 поміщики, які мали більше, ніж по 500 десятин землі, а герцоги Мекленбург-Стрелицькі - понад 50 тисяч.

Як і по всій Росії, селянство Костянтиноградського повіту реформою було не задоволене. Селяни багатьох сіл повіту не приймали уставних грамот та відмовлялися виконувати тимчасові повинності. Особливо активні протести селян відбулися у Карлівці, Кирилівці, Дубових Грядах та Великих Бучках. Царський уряд посилав у села війська, селян пороли різками, били шомполами.

В 60-70 роках XIX ст. царський уряд, з метою пристосувати самодержавний лад Росії до потреб капіталістичного розвитку, провів ряд буржуазних реформ. Однією з них була земська реформа 1864 року.

Згідно з нею, в кожній губернії і повіті створювалися розпорядчі органи Земські дворянські зібрання і виконавчі органи - Земські управи. Робота Земських дворянських зібрань та управ проходила під контролем царської адміністрації.

Функції земських установ зводилися до підтримання в належному стані місцевих шляхів, організації медико-санітарного обслуговування населення, будування й утримання шкіл, проведення статистичних досліджень.

Такі земські установи були створені і в Костянтиноградському повіті. В архіві Красноградського краєзнавчого музею збереглося чимало протоколів засідань Земської управи і дворянського Земського зібрання. Найдавніший протокол 1867 року.

Земські установи дещо зробили в напрямку розвитку освіти і медицини, але питання залишалося не розв'язаним. За даними звіту Костянтиноградської повітової Земської управи 1873 року в повіті було 36 шкіл, в яких працювали 24 священики (вчили закону божого), 20 вчителів чоловіків і одна жінка. У всіх школах навчалося 1081 дитина, з них лише 38 дівчат. В повіті навчався один хлопчик на 43 душі чоловічої статі і одна дівчинка на 1616 жінок. Ці факти говорять про безправність жінки в царській Росії. В усіх школах повіту нараховувалося лише 4664 книги 1163 назв. Це й були по суті всі книги села, бо інших бібліотек (окрім шкільних) в селах не було. Велика частина тих, що навчалися, школу не закінчувала. Причиною тому була бідність селян, та тяжке становище сільського вчителя. В доповіді Земської управи повітовим Земським зборам говорилося „...сельские народные учителя, вследствии получаемого йми скудного содержа-ния, на которое прожить без посторонней помощи, особенно семейным, крайнє трудно й даже в некоторых случаях невозможно, не могут употреблять все силы свои на интересы дела по занимаемым йми должностям". (Звіт Костянтиноград-ської повітової Земської управи. 1873 рік стор. 67-69). Земські дворянські збори обмежились тим, що заслухали питання про становище сільських вчителів, але нічого не зробили для його покращення. Мережа початкових шкіл весь час розширялась. У 1900 році в Костянтиноградському повіті їх було уже 147. 1896 року в Костянтинограді відкрито земську ремісничу навчальну майстерню, яка готувала кваліфікованих слюсарів, столярів і ковалів.

В березні 1869 року в Костянтинограді відкрилася земська фельдшерська школа на 10 учнів. Шість волостей прислали на навчання по одному хлопчику, а Дар-Надеждинська, Малоперещепинська і інші дві волості не могли підібрати хлопчиків, підготовлених до навчання в цій школі. (Постанова 5-х чергових Костянтиноградських повітових Земських зборів).

У 1873 році в повіті був один земський лікар, 17 фельдшерів і дві повивальні бабусі. У семи волостях не було жодного медичного працівника. На рубежі XIX і XX ст. Костянтиноградський повіт в питанні забезпечення медичними працівниками займав передостаннє місце в Полтавській губернії. На одне лікарняне ліжко було 4690 чоловік.

Костянтиноградщина в другій половині XIX ст. характеризується розвитком капіталістичних форм господарювання. Розвиткові сільського господарства і промисловості повіту сприяла збудована в 1895-1897 роках залізниця Полтава-Костянтиноград-Лозова. Розвивається торгівля. В Костянтиноград більше надходить промислових виробів, а за межі повіту стали більше вивозити сільськогосподарської продукції. Будуються промислові підприємства в сільській місцевості: шкіряні, цукрові, салотопні, суконні, борошномельні, олійні, винокурні і інші. Наприклад, 1900 року почав діяти Циглерівський буряко-цукровий завод в селі Шляхове (тепер селище міського типу Чапаєво Кегичівського району), на якому працювало в період цукроваріння 359 чоловік (сезонні робітники), а постійно - 21 робітник. Серед сезонних робітників працювала 41 жінка, серед постійних - жінок не було. На постійну роботу приймали лише кваліфікованих робітників.

Наприкінці століття в повіті було 26 промислових підприємств, на яких працювало 379 робітників. На 1000 душ населення повіту приходилось в 1882-1889 роках 10 ремісників, а в 1900 році - 12.

Із 100 душ міського населення і із 100 душ сільського займалися в Костянтиноградському повіті на початку XX ст.:

с/г, мисливством, риболовством		Промисловістю і ремеслом		служба у приватних осіб і прислуга		торгівля		інші сфери заняття
в містах	в селах	в містах	в селах	в містах	в селах	в містах	в селах	в містах	в селах
18,6	92,6	24,8	2,4	15,7	2,3	20,4	0,8	20,4	1,9

З поданої таблиці видно, що на початку XX ст. майже третина населення повіту була зайнята в промисловості. Зростав найбільш організований клас робітників, який вносив революційну свідомість в стихійний рух пригноблених мас. („Статистичний щорічник Полтавського губернського земства" 1902 рік).